Nuvele

( уривок)

Mикола Корнищан

Picture
Залишилися тільки спогади, жалі та біль. Вона відійшла, а Арніс Корел  відмовлявся покидати кладовище приліска, розуміючи вперше, що значливі бракування іноді звільняли від світла та кольору простори Відамії. В оздобленню сіруватого повітря погляд уловляв невідомі види рослин, з вузлуватими стеблами та дігтярним листям, наче вирізки тканини, вицвілі із-за осінніх дощів. Навкіл довічні дерева одягались в мантії тривких тіней, прикрашені листям солоної іржі або ліквідними відблисками, символізуючи щось зовсім невизначене. Щось присутнє й давлюче, мов якесь застигле повітря, опускалося на довкілля, приносячи із собою нестерпні запахи, у деякій мірі, нагадуючи трупи звірів, розкиданих по скритних куточках ялинового та березового лісу.

Отам вона улюбляла прогулюватись годинами надвечір’я. Знала кожної стежини, каменя або виду рослини, яка виникала на її шляху подібно необхідним прикрасам, яких штрихували невидимі кисті  осіннього вітру; для неї й тільки для неї. У продовженні того простору, за вічнозеленими схилами, проростали неосяжності хвилястих узорів каменів та сірого піску, пустелі або те, що залишилося від вигорілої тканини, жорсткої, закинутої на край забутої дороги. Там часто дощило та можливо, що саме із-за цієї причини, майже завжди, тобі здавалося що, долаючи оті віддалі, ти міг потрапити в порожнечу. Багато разів її мучили подібні ідеї. Хотіла потрапити в отой заборонений простір, як, жартуючи, називав оте місце Арніс Корел. Якщо оминула б кладовище, купи дерев ... "- Ні" казала собі. Її радили позбутися подібних ідей: місця, які не існують, буйні мрії або даремні надії. Там, біля озера, розуміла, що їй ставало все важче витримувати присутність Ельміри, коли Арніс від’їжджав  на кілька днів або, навіть, тижнів у країни Близького Сходу. Ігнорування? Відмова? Ізоляція? Ельміра демонструвала їй, що життя тільки безглуздий прохід крізь заплутаний лабіринт, починаючи та закінчуючи за межами невідомості. Приходячи із чужих країв, звідкись-то із краю світу, ота жінка, без минулого та без спогадів, яких можна було б представити, навіть  і за рахунок інсинуації перебільшень гідних надати сказаному абиякої зацікавленості, описувала теперішність, передбачала завтрашній день, намагаючись витворити з відтінків загального правдоподібні зображення. Багато разів їй вдавалось спрямовувати думки інших помилковими шляхами, до невизначеності й порочних поглядів, змушуючи його згоджуватися з власними позорами, несправедливими та суперечливими стосовно сприйнятій істині. Слідували продовжні паузи, коли повітря ставало нестерпним, а давлюча тиша змушувала тебе відчуватись даремним, чужим відносно власної істоти, подібно стрімчакові, якого покинули навіть і останні птахи кінця пори року. Ти забував, що означає мріяти й сподіватися, що все ще може змінитися, що хтось, десь там, ще пам'ятає тебе. У подібні моменти Еміні здавалося, що жінка з її будинку подобала їй, навіть і за манерою мислення. Намагалася виглядати непідвласною будь-якій іншій присутності, але, насправді, відчувалась в напрузі, занедбаною й чужою, ніби була б якимсь небажаним гостем. З недовір’ям розглядувала стіл, на якому знаходилися дві чашки холодного чаю, ваза з червонуватого дерева й вечірня газета, що залишилася відкритою на сторінці, оголошуючи загибель трьох ще не ідентифікованих пасажирів. Підійшла до вікна, начебто, бажаючи, щоб більше не знайшла на димчастім склі силует Ельміри. Але ту, яка так добре подобала їй, не можна було образити, вигнати або перебороти тому що, незважаючи на відразливу поведінку, за будь-яким сумнівом, її самотність виявляла тіней різкого страждання. Повинна була прийняти її, такою якою вона й була, дозволити їй висказатись, розповісти все те, що вона відчувала, про що думала, і те що здавалося їй зовсім іншим.

- Мені треба йти, сказала Ельміра, підводячись і дякуючи за отой вечір.

- Упевняю тебе, що Арніс нічого не довідається. Хотіла додати ще чогось, бесідувати, розповісти все те, що підходило на думку, не чекаючи ніякої відповіді чи невідповідної реакції, подолати власну тривогу, вилити всі свої болі та не хвилюватись, що станеться потім. Коли б наважилася звільнитися від отого тягаря, вільно дихати, коли б дійшла до кінцівки... Але не треба було шукати жодної відповіді. Усе було цілком зрозуміло. У таких умовах слова не мали жодного сенсу. Коли зачинила дверей, Еміна  з’ясувала, що пропустила щось важливе, те, що не можна було пояснити, тому що ставало більш болючим, ніж будь-яка відсутність. Зрозуміла, однак, що між нею й отією жінкою проростала незрозуміла пристрасть, почуття, яке ставало ясним, хоча заперечувала його, докоряючи собі якою наївною могла бути, заплутавшись у мережі отої домінантності. Гучне дзижчання телефону навіяло темних думок. Взяла слухавку, але, на другім кінці проводу, на уявній відстані, ніхто не відповів, жодного голосу, жодної луни. Щось зовсім неприродне в’яло  в отім мовчанні. На мить їй здалося, що відчула якесь хрипіння, що згасло в луні розлюченого вітру. Згодом усе те примерхло. Ніщо не передбачало важливих змін. Залишалися очікування. Арніс повернеться наступного тижня. Хотіла писати йому, а потім, цілу ніч, чекати простої відповіді: "- Тут усе гаразд". Але не наважувалася піддаватись подібним нісенітницям. Казала собі, що все те, всього-на-всього, даремні бажання, породжені самітністю, що в рядках зайвих фраз, випадкового, могло б проникнути слово, пауза або невідповідна асоціація, розкриваючи тіні занепокоєння. Подібні деталі, без жодного смислу, пробуджали в ній неконтрольовану лють і острах, завжди висували на перший план наявність Ельміри, домінуючий фактор, завжди керуючи природний потік речей руслом власних бажань та необхідності.

Було пізно, дуже пізно. Учула звук кроків десь за спиною. Знала. То була вона.

- Залишишся? запитала, задивляючись в порожнечу. Відповідь була цілком ясною: на голім плечі відчула щось тепле, випромінююче запах неймовірної  далечі. Знала: то була її рука. Поглянула в її напрям та байдужно усміхнулася.

- Гадаєш, що витерпиш? промовила Ельміра, схопивши її за руку й, мов через якийсь нескінчений сон, вела її до озера. Незважаючи на несподіваний жест, вона не супротивилася. Здавалось, що вона слідувала невидимим ремізкам підсвідомості, малюючи павутиння складних карт, заплутаних та непізнаних. У криштальнім повітрі панувала давлюча тиша, умножаючи твоїх відгуків дихання в стереоскопічні ілюзії, спокушаючи тебе й залишаючи зрозуміти, яким самітнім можеш бути в деякі менти. Але Еміна піддавалась будь-якому імпульсу, поруху  іншої жінки. Слухаючи її, намагалася вхопити те, що їй здавалося переважним.

- Я й не знала, що зупинюся саме отут, на краю світу, у місці, яке не обіцяє ніякої майбутності, де теперішність стає забуттям, і люди не потребують твоєї присутності тому що ти був, і залишаєшся  тільки чужою душею. Відамія? Не зазначає нічого, абсолютно нічого, або ... заперечую себе й кажу, що це лише незначний цурпалок, вирізаний із карти відомого простору.

Інсинувалося в отой монолог щось схоже прихованому цинізму. Розумілось, що весь час, Ельміра знесилювала будь-яку ідею існування, здавалася неприступною, віддаленою, холодною, намагаючись і успіваючи в більшості випадків викликати страх і депресію в помислах того, хто її слухав. Насправді говорячи, її присутність, у такім нуднім місці, в отій ночі, яку переслідували рухомі істоти, що складалися з місячного світла й конусів довжелезних тіней, в отім початку пори року, здавалося, що вмикала все те, що залишилося від гри снів та мрій. Навіть і Еміна  визнавала в жінці, яка стояла перед нею існування  "чогось" хаотичного, присутнього й залежного від ілюзії іншого світу. В її голосі відчувалася легка вібрація. Паузи з-між слів не узгоджувалися з висловленими ідеями. Спотворювали виклад, надаючи йому дивної характеристики. Здавалось що, коли говорила, думала про щось інше. Не можна було зрозуміти деяких деталей і навіть, іноді, калічила те чи інше слово, змінюючи його наголосу.